Коли після закінчення педагогічного училища я вперше переступила поріг школи, то зрозуміла, що це -  моє, що школа – найдивніша країна, де кожен день не схожий не попередній, де кожна мить – це пошук чогось нового, цікавого, де немає часу нудьгувати, сваритися чи витрачати час на порожнє, де кожен учень – це будівельник майбутнього, а значить всі жителі цієї країни відповідають за майбутнє. Весь час треба квапитися,  і квапитися тому, щоб більше дізнаватися про нове, щоб стати і залишатися завжди цікавим для людей, що оточують тебе, щоб дарувати свою енергію, знання, уміння.  Квапитися, щоб не запізнитися.

             Ось вже двадцять років я працюю в школі. Котрий рік навчаю дітей,  та щоразу навчаюся від них сама.  Це були роки пошуків,  роздумів, коливань , розчарувань, злету і падіння, що перевернули все моє життя. Сьогодні я, впевнено ступаючи на дорогу педагогічного пошуку розумію, що потрібно багато ще що зробити. Вчуся весь час. І тому поспішаю.

           До учня потрібно ставитися як до дорослого, завжди пам’ятаючи, що це дитина. Тому успіх своєї педагогічної праці вбачаю у постійному спілкуванні з дітьми, у взаємній любові вчителя і учня, у вмінні "запалити" дітей до роботи. Пізнати і навчити дитину у цій складній справі немає готових рецептів. А ось мій рецепт :